Парох церкви св. Миколая-Чудотворця в с. Велика Копаня Виноградівського р-ну. Народився 3 серпня 1903 р. в сім'ї греко-католицького священика Михайла Бендаса і Маргарети Сабов у с. Бобовище Мукачівського р-ну. Коли Стефану виповнилось 2 роки, то батько був направлений обслуговувати греко-католицьких вірників, які виїхали у США. Батько поїхав у США разом з сім’єю.Кораблем вирушили 12 грудня 1905 року з Бремена (Німеччина) і прибули в Нью-Йорк 4 січня 1906 року. В Скрентоні відвідував англомовний дитячий садок. Стефан з батьками повернувся додолму влітку 1910 року. Початкову освіту отримав у 1909—1913 рр. в різних місцях і на різних мовах: в першому класі навчався англійською мовою в м. Стрентон штату Пенсільванія у США, в другому — угорською в м. Мукачево, в третьому — русинською в с. Грушево Тячівського р-ну, де його вчителем бу дяковчитель Сенчук Іван. Щоб дитина одержала більш ґрунтовні знання і змогла успішно продовжити навчання в гімназії, батьки віддали сина в четвертий клас римо-католицької початкової школи (престижної на той час) в м. Мараморош-Сигет (тепер Румунія). Здобувши початкову освіту, 1913 році Стефан Бендас поступає в Мараморош-Сигетську гімназію, де викладачами були вимогливі й суворі, але високоосвічені монахи-піарісти. Проте через окупацію румунськими військами міста й закриття угорськомовної гімназії встиг закінчити тільки 7 класів. Середню освіту здобув екстерно в грудні 1921 р. в Шарошпотоцькій гімназії (Угорщина). У Будапешті стає студентом юридичного факультету, але, не відчуваючи справжнього покликання до майбутньої професії, залишає навчання і їде додому. З вірою, що тільки будучи священиком (хоч у 20-х рр. професія греко-католицького священика за чеської влади вважалося непрестижною) зможе принести найбільшу користь для свого народу, поступає в Ужгородську духовну семінарію. При семинарії діяв самоосвітній кружок семинаристів “Церковно-літературна школа” головою якого у 1925 р. був семинарист Стефан Бендас. Ще коли був богословом четвертого курсу, у зв'язку з відсутністю священиків, єпископ Петро Гебей призначає його викладачем релігії в навчальних закладах м. Хуст. По закінченні семінарії в 1926 р. був призваний у чеську армію: згідно чеських законів, єпископу не дозволялося висвячувати богословів на священиків, поки не пройдуть службу в армії. Після служби в армії його постигло велике горе — 7 січня 1928 р. помер батько. Вдовиця священика, згідно з встановленим звичаєм в Мукачівській єпархі, з осиротілими дітьми мала можливість проживати на протязі одного року у фарі (будинку для священика), а після цього строку на парохію назначався новй священик. Але так як їх син Стефан вже готовився до висвячення, то в день храмового свята каплиці Ужгородської Духовної семінарії 12 лютого 1928 року єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії висвятив на священиків трьох богословів Стефана Бендаса, Констянтина Ковача і Тіліщак Андрія. І щоб сім’я і у дальнійшому могла проживати у приміщенні фари, то нововисвяченного о. Стефана єпископ призначив на парохію покійного батька в с. Новоселиця Тячівського р-ну. Свою першу св. Службу Божу відслужив 19 березня 1928 р. в церкві Вознесіння Господнього в с. Новоселиця (ця дерев'яна церква, побудована в 1798 р., була підпалена й згоріла 5 вересня 1928 р. ) під керівництвом о. Корнелія Хіри (батько єпископа Олександра Хіри), пароха в с. Вільхівці Тячівського р-ну (1926—1943), а святкову проповідь проголосив о. Віктор Шелько, викладач релігії Ужгородської учительської семінарії (1919—1930). Завдяки організаторським здібностям й ентузіазму о. Стефана на протязі двох років була побудована нова церква із цегли, і вже 4 грудня 1931 р. в ній була відправлена перша св. Служба Божа. Тут, серед схизматицького моря на Тячівщині, о. Стефан проводить задушевні бесіди, проголошує натхненні проповіді й особистим прикладом життя привертає до себе увагу вірників, і вони сім'ями повертаються в лоно Греко-Католицької Церкви. Визнаючи успіхи в його душпастирській роботі, єпископ Олександр Стойка у вересні 1934 р. призначає о. Стефана намісником (деканом) Дубівського деканату. Діяльність о. Стефана високо оцінив не тільки єпископ у ті далекі часи, але й теперішнє покоління нашого краю. Український письменник Петро Мідянка пише, що "о. Стефан Бендас котрого єпископ Олександр Стойка ще в далекому 1936 р. вважав одним з найбільш агільних душпастирів молодої генерації, дожив був до того дня, коли Вознесенська церква, яку він будував із вірниками за часів чехословацької кризи, перейшла до справжніх спадкоємців. Бендас-батько (о.Михайло Бендас) і Бендас-син (о.Стефан Бендас) зуміли прищепити новосельчанам твердість у вірі... Я не хочу тут переповідати позиції нині вже покійного о. Стефана до Карпатської України, але незаперечним є той факт, що своєю лояльністю до святостефанської корони о. Бендас спричинився до порятунку своїх вірників-січовиків з лабет угорської жандармерії. Панотець тут поступив більш як християнин, ніж як політик".
У с. Новоселиця він проводив душпастирську роботу до 1941 р., а 1 квітня 1941 р. єпископ Олександр Стойка призначив о. Стефана парохом у с. Велика Копаня Виноградівського р-ну, а вже у травні 1941 року о.Стефан був владикою назначений суддею („Judices”) від провінціального духовенства при „Трибуналі богоспасаемой Епархіи мукачевской”. де він теж виконував активну душпастирську роботу в церкві св. Миколая до 8 березня 1949 р., бо 7-го березня працівники Виноградівського відділу КДБ вже мали ордер на арест о.Стефана, але арешт не відбувся так як його не знайши дома , то шукали по всьому селі .Оскільки ніде не змогли знайти о.Стефана, то „пішли сердиті, але наказали голові села і міліції передати мені, щоб ще в той день, з’явитися у них у у виноградові”. Коли о. Стефан з’явився у них і після відповідної розмови і тиску на нього, щоб підписав відозву про перехід до православ’я, працівники КДБ не добившись результату, відпустили о.Стефана додому, але ;заборонили йому займатися душпастирством. У подальшому він, хоч і таємно, але проводив душпастирську роботу. Щонеділі і в дні свят вдома відправляв Святі Літургії, хрестив і т. д. Влаштуватися на роботу не вдавалося. Весь цей час різні люди й різними методами намагаються схилити до підписання відозви про возз'єднання з російським православ'ям. Не будучи згідним переходити до російського православ’я о. Стефану треба було ждати арешт, який настав 27 травня 1949 року. Про цю подію о. Стефан згадує так: „Дружина погано себе почувала і рано лягла спати.. Донька Катерина перебувала в с. Колочава Між гірського району, де працювала вчителькою, а донька Магдалина – в Хусті, де навчалася на другому курсі педучилища. Був дрма тільки син, четвертокласник Даниїл, він не спав. О десятій вечора з міліціонером Василем Ченйпешом (який уже тоді не працював міліціонером у с.Вел.Копаня) у мене дома з’явився лейтенант-чекіст Ковач. Він оглянув мене з ніг до голови, запитав: „Чи всі дома, хто живе в хаті?” Після цього заявив, якщо є хтось чужий, нехай іде додому, бо в селі будуть перевіряти паспорти. Потім вони і всі сторонні покинули дім. А через чверть години з’явилися знову: заступник старости села Василь Чутора, старший лейтенант Стефан Ключинський, лейтенант Федотьев та Ковач. Звертаючись до мене, вони заявили, що я арештований, обшукали кишені, потім показали ордер на арешт, підписаний головним прокурором Закарпаття Андрашком.. Обшук почався з письмового столу, потім перерили дитячу шафу для одягу, буфет, ліжко, стіл, навіть стільці ретельно оглянули. Забрали всі мої молитвеники, кожен аркуш паперу, на якому було написано хоч один рядок, фотографії, газети... Так же ретельно провели обшук і в спальні, в якій найбільшим трофеєм для них стали два літри сливовиці, яку випили, правда, не без мого дозволу. Содівався, що напідпитку не все будуть бачити і чути, але помилився: випили, але непом’якшилися. Обшук тривав аж до світанку. Дружина зібрала в мішок всі ті речі, які я мав взяти з собою, точніше вже тільки продукти слід було докласти до вже давно підготовленого мішка. Чекісти, в свою чергу, складали конфісковані речові докази (молитвеники, книги, газети тощо) в три мішки. Настали важкі, але незабутні хвилини прощання з сім’єю. Просто неможливо передати словами все те, що було на душі,але я вів себе мужньо, прощався без сліз. Благословив дружину і сина Даниїла, котрий не спав цілу ніч, з першої хвилини до останньої був свідком обшуку. Працівники КДБ споглядали те прощання і надіялися, що досягнуть своєї мети, бо в присутності присутності дружини, сина, господарів квартири й заступника старости села Василя Чутори вони заявили: "Останній раз даємо можливість підписатися про перехід на православ'я, і тоді вам все проститься!" Отець Стефан у відповідь взяв під руки двох чекістів і твердо вимовив: "Ходімо!" Знайдену бібліотеку, яка знаходилася у хаті одного із вірників с. Вел.Копаня – Пилип Івана, без всякого права на то, погрузили на грузову автомашину, куди посадили і о.Стефана разом з чекістами Федотьєвим і Ковачем і поїхали в напрямку до м.Севлюш. Ранком слідуючого дня 28 травня 1949 р. заступник начальника Виноградівського відділу МДБ майор Парфенов провів перший допит о. Стефана і того ж дня в супроаводі охорнців його було відправлено в м.Ужгород, де він, після прибуття в Ужгород, опинився в 6-й камері слідчого ізолятора Закарпатського обласного КДБ. Довго залишався в необізнанності. Тільки через десять днів його повели на перший допит у кабінет № 51 до слідчого лейтенанта Юрія Пацули.
У постанові на арешт о. Стефана було сказано, що “у період входження Закарпаття до Чехословацької республіки підтримував зв’язки з угорськимти розвідувальними органами.Після угорської окупації території Закарпаття встановив злочинний зв’язок з угорськими каральними органами, займався зрадницькою діяльністю”, був членом комісії по перевірці благодійності і лояльності громадян. Як священик , використовував церковний амвон для виголошування антирадянських проповідей з наклепами на Радянський Союз, а після возз'’днання краю продовжував проводити серед населення “антирадянську агітацію, спрямовану на зрив заходів комуністичної партіїї і радянського народу”. Раз така постанова була прийнята, то і вимагалося від слідчих, щоб той весь так званий “злочинний матеріал” підігнали під вказані формулювання, щой розпочалося уже на перших допитах. Отець Стефан на первому ж допиті заявив, що “в період угорської окупації території Закарпаття був тимчасово членом так званої комісії по перевірці благодійності і лояльності громадян. І як священик, у період з 1939 до 1944 року прочитав багато із надісланих пасторських послань”, а у всіх інших пунктах обвинувачення винним себе не визнав.
З 2-го по 20-те червня в 6-й камері слідчого ізолятора Закарпатського обласного КДБ о.Стефан перебував разом зі своїм тестем, священиком із Ясіня о. Юлієм Бачинським, потім був переведений у 5-ту камеру, де зустрівся зі своїм олтарним братом із Ставного о. Іваном Скібою. Тут пробув до 6 липня. Під час перебування о.Стефана у слідчому ізоляторі Закарпатського обласного КДБ, слідчий, як уже тоді це робилось, приклав всі свої сили , знання, енергію і саме головне можливості, щоб довести “вину” підсудного.Слідчим були використані як “злочинні” факти, так і різні свідки, які мали підтвердити антиоадянську і антинародну діяльність священика. Коли "слідство" закінчили, о. Стефана перевели в Ужгородську обласну тюрму в камеру № 74. 18 липня 1949 р. з цієї камери його під конвоєм повели в будинок обласного суду, що знаходився напроти тюрми. Судова колегія по кримінальних справах Закарпатського обласного суду під головуванням Василя Русина, колишнього партизана, судді без юридичної освіти і народних засідателів (Маскаль і Здоренко) при секретарі Калинчак на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР засудила о. Стефана Бендаса на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Свідками на суді були: Михайло Стойка, православний священик с. Новоселиця Тячівського р-ну, Іван Рейпаші, колишній учитель в с. Новоселиця, Петро Тяско, житель с. Новоселиця, Михайло Попович та Іван Фурик. жителі с. Велика Копаня. Після суду його відвели в камеру № 25, де вже було 14 в'язнів, засуджених на 25 років. У цей час в Ужгородській тюрмі в різних камерах були заточені й інші священики: у 24-й — Іван Скіба, у 73-й — Ігнат Сіксай, у 119-й — Антон Роман та Гаврило Удут, у 19-й — о. Йосиф Микита.
Зразу ж після судового засідання 20 липня 1949 р. о.Стефан звнрнувся з касаційною скаргою до Верховного суду УРСР, у якій послідовно і вмотивовано спростував всі основні полложення пред’явлених йому обвинувачень, звернувши особливу увагу на недоведеність його зв’язку з угорською жандармерією. У скарзі він просив, щоб вирок олсуду відмінили і його, як абсолютно ні в чому не винного виправдали. Це прохання і саму касаційну скаргу о.Стефана Верховний суд УРСР залишив без задовільнення. І тільки через п’ять років 16 грудня 1954 р. слідчий управління КДБ по Закарпатській області Білоцерковець розглянув слідчу справу о.Стефана. Проаналізувавши справу і вміщені матеріали в ній він прийшов до висновку і констатував, що з пред’явлених засудженому обвинувачень можна зробити висновок, що “жодних конкретних фактів проведення Бендасом антирадянської пропаганди або агітації серед віруючих і населення, яка була б спрямована проти існуючого політичного ладу в СРСР або політики комуністичної партії немає” і в його діях відсутній склад злочину, передбачений ст.54-10 ч.2 КК УРСР”. У матеріалах саправи немає прямих доказів про зрадницьку діяльність С.М.Бендаса. На підставі цього було піднято клопотання перед прокуратурою Української РСР про внесення протесту у порядку нагляду про зміну вироку Закарпатського обласного суду від 18 липня 1949 року по справі С.М.Бендаса з вилученням із його обвинувачення ст.54-10 ч.2 КК УРСР і знизити його покаряння
Зв’язок з сім’ями в’язні мали можливість підтримувати через легальне (два рази в році, через лагерну цензуру) і нелегальне (без цензури, через вільно найманих робітників на території будівництва). листування. Отець Стефан будучи обізнаним із домашніми умовами проживання сім’ї через листування, в одному із таких нелегальних листів від 27 вересня 1951 року із Караганди писав, звертаючись до своєї дружини: „Дорога моя! Дуже болить і непокоїть мене та думка, що ви із-за мене живете у таких злиденних умовах і в постійному страху від виселення (виселення тодішніми можновладцями сімей „ворогів народу” з села, району, а то і області – о. Д.Б.). Це є дуже болячим, дорога моя! Але я інакше поступити не міг. Апостатом, віровідступником я не міг стати. Якщо б я і поступив так, то я б вам цим не допоміг, а я сам із-за такого поступка став би живим трупом, сумління совісті вже давно відпровадило б мене до гробу. А на наших дітей колись показували б пальцем: „і цих батько був віровідступником, зрадником, і цих батько теж не був згідний страдати за свою віру.” Хоч мої стаждання є великими, але зломати мене не можуть, душевно я є дуже кріпким. Я так поступив, але і сьогодні б я поступив также. Якщо я і загину тут, але знаю, що я не заплямував ні себе ні вас. А для вас нехай буде потіхою усвідомлення того, що ви є співучасниками мого віровизнання. З жахом усвідомлюю і те, що мої діти не мають можливості здобувати вищу освіту, бо їх батько не хотів стати віровідступником. Чи ви теж не докоряєте мене за це? Не робіть цього! Бог є надзвичайно добрим, Він все полагодить... ви мені допомагайте тільки настільки, щоб ви не зазнавали потреби. І це є для мене надзвичайно болячим, бо я би мав Вас утримувати, а тепер Ви утримуєте мене. І в день і вночі я думаю тільки про Вас, про Вас, кого я дуже люблю, хоч і по-своєму, особливо не підкреслюючи цього, але я дуже любив і люблю Вас. І Вас я дуже люблю, але і Бога я дуже люблю.Дуже важкою проблемою було для мени прийняти рішення, але я прийняв рішення на користь Господа Бога, це і ви повинні зрозуміти. 2 серпня 1954 р. о. Стефан був переведений у новостворений табір для інвалідів у селищі Теректи, де 13 жовтня 1954 р. був визнаний спеціально створеною комісією інвалідом, про що о.Стефан у своєму нелегальному листі повідомив свою сім’ю, а 3 січня 1955 р. комісія з Москви переглянула його справу й звільнила з-під стражі. У зв’зку з цим начальник управління спецтабору МВС СРСР м. Джезказгана Карагандинської обласьті 17 червня 1955 року писав Закарпатському облсуду, що останній, як інвалід з важкою невилікованою хворобою, із Степного ВТТ МВС відбув під опіку родичів і нагляд органів МВС у м.Мукачево Закарпатської області. Додому від'їхав 10 січня 1955 р. з олтарним братом о. Михайлом Тербаном, з жителем Міжгір'я Іллею Бундзяком та Анною Губинець з с. Латірки, яка поверт алася з жіночого табору сел. Кенгір.18 січня 1955 р. о. Стефан приїхав у Мукачево. Зразу ж навідався до своєї тоді 76-річної матері. 20 січня приїхав у с. Велика Копаня, де проживали його дружина і син. На роботу влаштуватися не вдається — всюди на заваді стоять владні структури. Підпільно розпочав у селі душпастирську роботу, хрестив (навіть і 5–6-річних) дітей, вислужував чин подружжя і т. д. Служби Божі спочатку відправляв дома, в своїй хаті, пізніше — в хатах вірників у різних кінцях села. Ці Служби Божі завжди починались опівночі, і на них були присутні від 20 до 50 вірників. У 1956 р. з дозволу місцевої влади і КДБ можна було приймати на роботу священиків на договірній основі для обробки латинських документів XV—XIX століть у Закарпатському обласному архіві. Тут, крім о. Стефана, працювали ще оо. Микола Васовчик, Микола Сотак і Михайло Тербан. З 15 лютого 1956-го по 15 січня 1957-го рр., тобто за 11 місяців о. Стефан опрацював 1437 кілограмів латинських документів, написавши 11287 пояснюючих текстів-перекладів.
Всі засуджені греко-католицькі священики, які залишились в живих, у 1956 р. повернулися додому і включились у підпільну душпастирську роботу, що змусило владу і КДБ посилити пильність і застосовувати репресивні заходи. Отець Стефан про цей період згадував так: "... це посилили і угорські події (повстання в 1956 р. ). Мене добрі люди вже тоді попереджали, що в КДБ нас трьох: Олександра Хіру, Миколу Мурані і мене рахують виновниками активізації підпільної душпастирської діяльності. Вони думали так тому, бо знали, що не без моєї допомоги відізвали своє віровідступництво оо. Сливка Іван, Іванчо Іван, Бачкай Антон, Сільвай Костянтин і інші. Мій бувший сусід по парохії о. Бачкай Антон, важко переживаючи свій поступок, 12 жовтня 1956 р. письмово повідомляє православного єпископа про своє повернення в лоно Греко-католицької Церкви, а вірникам у проповіді розповів про своє віровідступництво. Православний єпископ сповістив про це "своїх ідейних керівників" у КДБ, і, як наслідок, на покарання не прийшлось довго чекати, бо 31 січня 1957 р. о. Бачкая заарештували, а 21 січня 1957 р. оо. Хіру Олександра і Мурані Миколу виселяють за межі УРСР". Співробітники КДБ починають активно цікавитися особою о. Стефана, і, щоб уникнути неприємностей, 14 травня 1957 р. він таємно покидає територію Підкарпаття. З 23 травня 1957-го по 1 квітня 1959 рр. він разом з оо. Миколою Мурані й Олександром Хірою проводить душпастирську роботу в м. Караганді, де 16 березня 1959 р. був заарештований співробітниками місцевого КДБ і пізніше звільнений за умови, що покине територію Казахської РСР. Повернувшись додому в м. Берегово і пройшовши через відповідні тортури, влаштовується на роботу нічним сторожем на будівництві Берегівської школи-інтернату. Пізніше працює сторожем Берегівського харчокомбінату, звідки в 70-річному віці виходить на пенсію, яку йому визначили в розмірі 29 карбованців. Про основне своє покликання він і тут не забуває. В цей час у м. Берегово проживали греко-католицькі священики: оо. Юлій Бачинський, Йосиф Легеза, Йосиф Кампов, Євген Пасулька, Василь Похіл, Михайло Тербан, Дезидерій Гарайда, Йосиф Сабов і Полікарп Лозан, які пройшли через табори ГУЛАГу і тут організовано проводили душпастирську робот. До їх колективу влився й о. Стефан. Він активно проводить Служби Божі, обряди хрещення, вінчання, похорону, проводить катехизацію молоді в м. Берегове і за його межами. Ці дії греко-католицького духовенства, зокрема о. Стефана Бендаса, насторожують працівників Закарпатського обкому Компартії України. Завідуючий відділом пропаганди й агітації В. Керечанин у своїй доповідній записці від 23 березня 1973 р. пише: "Ще й тепер в області проживає близько 100 греко-като-лицьких священиків і ченців. Понад 20 з них підтримують зв'язки з греко-католицькими вірниками, підпільно проводять серед них релігійні обряди, підбурюють їх за відновлення Греко-католицької Церкви... Релігійні обряди деякі з колишніх уніатських священиків проводять за місцем проживання віруючих, а Бендас С. М. (Берегово)... проводить нелегальне богослужіння у своїх квартирах... " (Карпатська Україна. — № 10. — 1992).
У листопаді 1989 р. з неописанною радістю сприйняв о. Стефан повідомлення про легалізацію Греко-католицької Церкви, і Бог дав йому сили активно взяти участь в організації греко-католицької громади в м. Берегово. Він завжди був серед вірників, підбадьорював і заспокоював їх, коли молодий о. Костянтин Сабов на Берегівському цвинтарі проводив першу св. Літургію під відкритим небом. 15 квітня 1990 р. колишні його вірники з с. Новоселиці Тячівського р-ну запросили о. Стефана до себе на освячення пасок, а 20 травня провів першу свою Службу Божу на Берегівському цвинтарі біля хреста. Багатосторонню й віддану діяльність в підпіллі і по відновленні святої Матері-Церкви єпископ-ординарій Іоанн Семедій відмітив, призначивши 17 червня 1990 р. о. Стефана Бендаса каноніком Мукачівської Греко-католицької єпархії. В останні три роки життя (після смерті дружини в 1988 р. ) все частіше давали про себе знати надбані в таборах ГУЛАГу хвороби. Улюблена душпастирська та літературно-пошукова праця допомагала йому забувати про хвороби. Та ось через десять днів, коли вся сім'я 3-го серпня 1991 р.відсвяткувала його 88-річчя, о. Стефана не стало. Отець Стефан Бендас помер 13 серпня 1991 р. па 64-му ро ці свого душпастирства в м. Берегово. Свого олтарного брата 15 серпня хоронили оо. Микола Васовчик, Антон Бачкай, Василь Берец, Іван Гриценко, Томаш Грабар, Володимир Маргітич, Іван Роман, Костянтин Сабов і Микола Товт. На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Стефан Бендас реабілітований 23 серпня 1991 р. Дуже прикро, що він помер, не діждавшись повідомлення про реабілітацію.
Ще в молоді роки о. Стефана Бендаса приваблювали історія, бібліофільство, генеалогія і т. д. але, будучи душпастирем, всю увагу віддавав основній роботі. Це не значить, що він не мав планів і бажання працювати в згаданих напрямах. На поч'атку 30-х рр. у газеті "Неділя" під псевдонімами Борець і Верховинський духовник пише ряд статей полемічного характеру, а також статті на захист св. Матері-Церкви, а інколи й своєї особи від комуністичних і атеїстичних нападів. Тепер важко встановити повну бібліографію, бо при арешті в 1949 р. всі ці матеріали пропали. Першою серйозною роботою була написана ним у 1934— 1941 рр. "Історія і хроніка с. Новоселиці", яка складає біля 300 друкованих сторінок. Ця робота залишена ним у селі і тепер є надбанням Новосільської греко-католицької громади. Шкода тільки, що вона залишилась в рукопису. Переїхавши на нову парохію в с. Велика Копаня Виноградівського р-ну, розпочав збір матеріалів про історію села. В 1942—1945 рр. ним була написана "Хроніка села Велика Копаня", яка теж зберігається в рукописному вигляді. Короткий опис цієї роботи дано в "Літературній Неділі" за 1943 р. (№ 19. — С. 224—227). З 1943 по 1948 рр. збирає матеріали в єпископській бібліотеці й архіві для майбутньої роботи: "Біографічні дані священиків Мукачівської Греко-католицької єпархії від найдавніших часів до 1949 р. " Цей матеріал охоплює біографічні дані близько 8000 священиків. У 1949 р. під час арешту були конфісковані чотири завершені рукописи, з яких тільки два вдалося написати знову. Це "Походження і вчення єресей і сект" і "Коротка історія монаших чинів". В архіві о. Стефана зберігалась написана ще в 1948 році готові до друку рукопись: "Мукачівська Греко-Католицька єпархія і визвольна боротьба 1848/49 років" , яка вийшла друком у 1997 році. У 1960-1990 роках опрацьовуючи зібраний матеріал у Мукачівській єпископській бібліотеці і архіві підготував два рукописи: "Парохії Мукачівської Греко-Католицької єпархії і там працюючі священики від найдавніших часів до 1949 року" і “Додатки до історії Мукачівської Греко-Католицької єпархії”, які вийщли друком в одній книзі в 1999 році. Треба відмітити, що рукопис “Додатки до історії Мукачівської єпархії” передчасна смерть йому не дозволила закінчити і охоплює період від утворення єпископства до прийняття Унії.
Окремо потрібно зупинитися на рукописі, з якого віє таборами ГУЛАГу, адже сторінки цього своєрідного щоденника написані ним у сталінських таборах. Даний рукопис охоплює життя о. Стефана від арешту 27 травня 1949-го до приїзду додому 20 січня 1955 рр. Все описане ним в цьому рукописі побачило світ в 1991 р. в Будапешті під назвою "П'ять років за колючим дротом", а у 2000 році ця праця з деякими доповненнями була видана вдруге. Уривки з цієї книги друкувались у Берегівській районній газеті "Вісник Берегівщини" та у Виноградівській районній газеті "Новини Виноградівщини" в 1992—1993 рр. У бібліотеці о. Стефана зберігалися дві об'ємисті праці латинською мовою: "Перепис парафій Мукачівської Греко-Католицької єпархії за 1792 і 1806 рр. " Щоб ці роботи стали доступними широкому колу вчених і вірників, о. Стефан переклав їх на угорську мову (бо про видання у нас не варто було й думати) і в 1990 р. у Ніредьгазі виходить "Перепис парафій Мукачівської Греко-Католицької єпархії за 1806 рік". У 1994 р. побачила світ і друга книга в співавторстві з Коі Іштваном "Каталог парафій Мукачівської Греко-Католицької єпархії за 1792 рік". Коли почалася перебудова, то і наша преса час від часу публікувала вже деякі матеріали о. Стефана. Так, газета "Kárpáti igaz szó" публікує: "Дані про нашу мову" (8. 08. 1990), "Перший учбовий заклад Підкарпаття з профілем вищого" (19. 12. 1991), "Особливість Підкарпаття" (№ 15—96. — 1992). Матеріали зібрані ним в єпископському архіві в 1943—1948 рр., лягли в основу книги "Вони вистояли і підтвердили свою віру" (1994 р., у співаторстві з сином). „Як історик, особливо як історик переслідування Церкви в ХХ столітті, отець Степан Бендас упродовж всього свого життя проводив велику дослідницьку роботу. Тому саме йому та його синові, рукоположеному в 1993 році, завдячуємо тим, що була створена, збережена і опублікована історія переслідування нашої єпархії в ХХ столітті, подімної якій не створено в усьому регіоні (характерним для робочого методу отця Степана було таке: він навіть у таборі вів щоденник, і в листах до дружини звідти давав їй завдання опитати того чи іншого, подаючи конкретні запитання)”.
Бібліографія
Борець. Ци спало наше духовенство за 17 літ? //Неділя. — 1935.
— № 10.
Борець. Церковні читальні //Неділя. — 1935. — № 12. Борець. Батюшки є посредниками в розпространеніи атеізма // Неділя. — 1936. — № 3.
Борець. Батюшка отрекается креста //Неділя. — 1937. — № 13. Верховинський духовних. Парохіальні метрики //Неділя. — 1938.
— № 15.
Верховинський духовник. Парохіальні літописи //Неділя. — 1938.
— № 26.
Стсфан Бендас. Монографія сел. Вел. Копані //Літературна Неділя.
— 1943. — № 19. — С. 224—227.
Стефан Бендас. П'ять років за колючим дротом //Новини Виноградівщини. — 1992. — № 61—85 і 1993. № 2—48.
Bor Illés. Ungvárról. Élet és tudomány. — 42.sz. — 1986. — 1314 оld.
Веndász István- Adalékok nyelvünk multjához. – KISZ. —1990.aug. 8.
Веndász István. Emlékek, névsor Beregszászról. - Kapu. — 1991. — 6. sz.
Веndász István. Кáгрátaljа első főiskolai jellegü intézménye. — КІSZ. — 241 sz.. — 1991. dес. 19.
Веndász István. Кáгрátaljаi specialitás. — КІSZ — 15—96 sz. — Február— június. — 1992.
Веndász István. Lágernapló. — Вегеgі Нігек. — 31. 49. sz. — 1992.
Веndász István. Öt év a szögesdrót mögött.— Nagyszőlős-vidéki Нігек. - 61—85. sz. — 1992. és 2—48. sz. — 1993.
А munkácsi görögkatolikus püspökség lelkészségeinek 1806. évi összeirása. — Nyiregyháza. — 1990.
Веndász István. Öt év a szögesdrót mögött— Вudapest. — 1991.
Bendász István. Öt év a szögesdrót mögött.—Abaliget.- 2000.
Вendász István—Коі István. А Мunkácsi görögkatolikus Egyházmegye lelkészségeinek 1792. évi katalógusa. — Nyiregyháza. — 1994.
Веndász István—Веndász Dániel. Неlytartás és tanuságtétel. — Ungvár. — Вudapest. — 1994.
Веndász István. Аz 1848—1849-ез szabadságharc ás а Munkácsi Görög Katolikus Egyház. — Ungvár. — 1997.
Bendász István. Részletek a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből. – Ungvár.- 1999.
Дружина о. Стефана Бендаса — Марія Бачинська народилася 21 вересня 1909 р. в сім'ї греко-католицького священика Юлія Бачинського та Ірини Камінської в с. Кваси Рахівського р-ну. Здобувши початкову освіту в с. Чорноголова Великоберезнянського р-ну, де з 1913 по 1924 рік її батько був парохом, навчалася в Ужгородській горожанській школі, а 4-й клас горожанської школи закінчила у м. Оломоуц (Чехія) у монашок Домініканського чину. Після цього в 1924 році поступила в Ужгородську торговельну Академію, але не закінчила її, бо 2 лютого 1928 р. вийшла заміж за богослова, майбутнього священика Стефана Бендаса, з яким на протязі всього життя ділила радощі й негаразди, допомагала йому в нелегкій душпастирській праці. Після арешту чоловіка на її плечі ліг важкий тягар по утриманню і вихованню троїх дітей. Як дружині репресованого греко-католицького священика працевлаштуватися ніде не вдавалося, тож, щоб вижити, в ті важкі роки мусила працювати на різних тимчасових і низькооплачуваних роботах. Але у с. Велика Копаня і тоді було багато чесних і порядних людей, які допомагали, а хто не міг допомогти, то співчував, дружині репресованого священика вижити з сім'єю. Вона з честю виконала свій материнський обов'язок, вже разом із чоловіком піклувалася про долю своїх дітей — учительки Катерини 1929 р.н.(дружина учителя Гейзи Немеша), учительки Магдалини 1932 р.н.(дружина учителя Юрія Ороса) і Даниїла 1938 р.н. (інженер-технолог, викладач Виноградівського політехнікуму, а з 1993 р. — греко-католицький священик Мукачівської єпархії). Вона ніколи не рахувалася з часом і не відчувала втоми, коли потрібна була її допомога. Всі свої сили жертвувала сім'ї. Померла 24 листопада 1988 р. на 80-му році свого життя в м. Берегово. Похорон за греко-католицьким обрядом вночі таємно відправили оо. Микола Васовчик та Іван Гриценко, а другого дня похорон відправив римо-католицький священик о. Іштван Ланцкі.
Циркуляры Епархіи Мукачевской. - ІІІ/1941.- С.23.
Коли 10 березня 1938 року єпископ Олександр Стойка призначив о.Теодора Ромжу адміністратором до сусідніх парохій у селах Березово і Нижній Бистрий Хустського р-ну[7], то о.Микола дуже скоро здружився з ним і вони часто вели довгі розмови про ту складну ситуацію, яка склалася на той час навколо Католицької Церкви. Після березневих подій 1939 року, як о.Теодор, так і о.Микола від єпископа Олександра Стойки одержали нові призначення. Отець Микола в 1939—1945 рр. виконував обов'язки пароха в с. Ільниця Іршавського р-ну, де його плідна праця була високо оцінена не тільки керівництвом єпархії, але й народом.. Автор одного допису в тогочасній газеті називає о.Миколу „золотим священиком, а з 1945 по 1949 рр. — парох с. Залужся. Одночасно з призначенням у с.Залужжя єпископ Теодор Ромжа призначає о.Миколу намісником (деканом) Залужського деканату[9]. Дружба о.Миколи з спірітуалом духовної семінарії, а пізніше з єпископом Теодором Ромжею була кріпкою, бо була виплекана у спільній нелегкій душпастирській праці на парафіях. До кінця життя єпископа о.Микола підтримував з ним дружні відносини і тісний зв’язок.
