Парох церкви Покров Пресвятої Богородиці (14 жовтня) в с. Залужжя Мукачівського р-ну. Народився 9 липня 1911 р. в сім'ї заможного земледільця Івана Бобіти, якому було присвоєно дворянське звання та Анни Леврінц у с. Лоза, Іршавського р-ну[1]. Микола був старшим сином в родині у якій виховувались ще дві дочки – Гізелла і Марта. Микола здобув початкову освіту у рідному селі і маючи хороші здібності до навчання, батьки віддали хлопця у 1921 році для продовження навчання до Брегівської державної реальної гімназії, яку закінчив у 1929 році. Отримавши середню освіту в тому ж 1929 р. поступає в Ужгородську духовну семінарію[2]. Ще богословом був призначений префектом відкритого в 1933/34 навчальному році греко-католицького інтернату "Алумнеум" в м. Хуст[3]. Тут молодий богослов організував церковний хор із вихованців єпархіального інтернату, який піднімав красоту учнівської св.Служби Божої у неділі і свята в храмі Вознесіння Господнього в м. Хуст[4]. 12 серпня 1934 р. в Ужгородському кафедральному храмі єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив на священика 14 богословів( Бачинський Даниїл, Бачинський Олександр, Боровський Йосиф, Довбак Адальберт, Маркович Микола, Медвецький Олександр, Пунько Олександр, Ромжа Нестор, Сабов Йосиф, Станканинець Василь, Ченгері Микола, Шімша Андрій, Хома Євген), серед яких був і Микола Бобіта[5]. Після висвячення був призначений парохом у с. Горінчово Хустського р-ну, де в 1919-1930 роках бушувала схизма і тільки в 1930 році горінчовці почали пробуджуватись із глибокого сну завдяки кропіткій праці о.Петра Васкова. Отець Микола прийняв від нього естафету і продовжив працю по наверненню в лоно прадідівської віри горінчовців. Отець Микола велику увагу вихованню молоді. Він в школі, крім навчання дітей катехизму, прививав у школярів любов до хорового співу[6] 
Коли 10 березня 1938 року єпископ Олександр Стойка призначив о.Теодора Ромжу адміністратором до сусідніх парохій у селах Березово і Нижній Бистрий Хустського р-ну[7], то о.Микола дуже скоро здружився з ним і вони часто вели довгі розмови про ту складну ситуацію, яка склалася на той час навколо Католицької Церкви. Після березневих подій 1939 року, як о.Теодор, так і о.Микола від єпископа Олександра Стойки одержали нові призначення. Отець Микола в 1939—1945 рр. виконував обов'язки пароха в с. Ільниця Іршавського р-ну, де його плідна праця була високо оцінена не тільки керівництвом єпархії, але й народом.. Автор одного допису в тогочасній газеті називає о.Миколу „золотим священиком, а з 1945 по 1949 рр. — парох с. Залужся. Одночасно з призначенням у с.Залужжя єпископ Теодор Ромжа призначає о.Миколу намісником (деканом) Залужського деканату[9]. Дружба о.Миколи з спірітуалом духовної семінарії, а пізніше з єпископом Теодором Ромжею була кріпкою, бо була виплекана у спільній нелегкій душпастирській праці на парафіях. До кінця життя єпископа о.Микола підтримував з ним дружні відносини і тісний зв’язок.
На початку 1949 р. розпочалось відкрите гоніння Греко-Католицької Церкви. Тодішня влада йде у наступ за "добровільне возз'єднання" з російським православ'ям. Тим священикам, які не погоджувалися на це, було заборонено виконувати душпастирську роботу. До цього табору приєднався й о. Микола Бобіта. Працівники Мукачівського районного відділу КДБ заарештовують його 11 серпня 1949 р., а обласний суд 22 жовтня 1949 р. засуджує на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років та конфіскацією належного йому майна. Із книги о. Стефана Бендаса "П'ять років за колючим дротом" дізнаємося, що після 25 серпня 1949 р. оо. Микола Бобіта та Юрій Матейча були в'язнями 25-ї камери Ужгородської тюрми[10]. Звідси, весною 1950 року, через тюрму-розподільник м. Львова його відправили в табори ГУЛАГу м. Караганди Казахської РСР, де його праця використовувалася на різних будівельних роботах. Пізніше о.Микола етапом був відправлений із Казахстана на північ у м.Воркуту. Тут він був зарахований у бригаду шахтарів по видобутку вугілля. Одного разу, працюючи в шахті стався з ним нещасний випадок, на неього перекинулася вагонетка, яка зламала йому ногу і нанесла інші тілесні травми. Після проведеної операції і короткого лікування о.Миколу залишили працювати в лікарні, бо виконувати важку фізичну працю він уже не був здібним. Тут у таборі № 2 разом з о.Миколою відбували своє незаконне покарання його олтарні брати оо.Орос Іван, Грегорович Стефан, Петренко Стефан, Ортутай Елемир і римо-католицький священик о. Гудра Лайош. З місць позбавлення волі був звільнений 8 червня 1956 р., повернувся додому у село Керецьки, Свалявського р-ну, де на той час проживала його дружина з дітьми. В 1957 році вся сім’я переїхала в м. Мукачево. Влаштуватись на роботу бувши в’язням і тим більше священику у тоталітарній державі було дуже важко. В кінці кінців о.Микола влаштувався на роботу простим робочим на шахті в с.Березтнка, Мукачівського району, де працював на протязі двох років, після чого був прийнятий на роботу робочим лісопильного цеху в УТОС (Українське товариство сліпих) в м. Мукаченво, а через деякий час в бухгалтерію УТОСу. Хвороби, які він здобув у таборах ГУЛАГу, все частіше давали про себе знати і він вимушений був звернутись до лікарів. Коли медикаментознелікування не давало позитивних результатів, то лікарі порекомендували йому хірургічне втручання.. Отець Микола за короткий час переніс дві важкі операції, які теж мало в чому допомогли у відновленні його здоров’я. Хвороби, які були наслідком важких умов праці, незадовільного харчування і медичного обслуговування в’язнів в таборах ГУЛАГу, не дали йому можливості довго тішитися волею, бо 27 травня 1967 р. на 56-му році життя і 23-му році свого душпастирства о. Микола Бобіта помер у м. Мукачево.
На підставі ст. 1 закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Миколу Бобіту реабілітовано 11 вересня 1992 р.
Ще молодим священиком в с. Горінчово о. Микола був змушений вести боротьбу з нападками віровідступників і захищати чистоту обряду Святої Матері-Церкви. Він пише і публікує ряд статей у газеті "Неділя" під псевдонімом Мараморошчанин. Пізніше він став активним дописувачем "Міссійного Календаря".
Дружина о. Миколи Бобіти, Марія Глеба народилася 2 травня1914 р. в м. Будапешт в сім'ї директора народної школи в с. Керецьки, Свалявського р-ну Івана Глеби та Марії Сидор. Здобувши в 1933 р. диплом учителя[11], працювала вчителькою в с. Горінчово. Вийшла заміж за богослова і майбутнього священика Миколу Бобіту 19 липня 1934 р. і в подальшому ділила з ним усі життєві радощі й незгоди. Продовжує вчителювати в тих селах, куди був направлений на душпастирську роботу її чоловік. Вона завжди була активним і добрим помічником у нелегкій душ пастирській роботі о. Миколи. У чорні дні тоталітарного режиму її, як і всіх дружин священиків, було позбавлено можливості працювати за фахом. Згідно вказівки облвно від 30 серпня 1946 року за № 025, Мукачівський окрВНО своїм наказом № 63 від 24 липня 1947 року звільнив з учительської роботи Бобіту Марію Іванівну з 15 серпня 1947 року[12] Після арешту чоловіка залишилася без роботи з малолітніми дітьми– Іваном 1935 року народження, Магдалиною 1937 року народженя та Агнесою. На її плечі ліг важкий тягар по утриманню сім'ї і вихованню трьох малолітніх дітей і тому вона вимушена була переїхати до своїх батьків у с.Керецьки, Свалявського району, де сім’я дочекалась приїзду з таборів ГУЛАГу чоловіка і батька – о.Миколи.
Свій материнський обов'язок вона виконала з честю, допомогла дітям одержати вищі освіти, Іван та Агнеса за фахом – інженери, Магдалина (дружина вчителя Йовбак Мирона) – вчителька.
Дружина о.Миколи Бабіти померла 20 серпня 1999 року на 86 році свого життя в м. Мукачеві.
Бібліографія:
Бобита Миколай.1)Католицька Церков – вічна.2) Наша добра Мати. // Миссійный вѣстник. Число 1.- 1934.-С.34-36.
Мараморошчанин. Як вінчають батюшки на Верховині в Горінчові //Неділя. — № 46. — 1936.
Мараморошчанин. Батюховські вінчанки в Горинчові //неділя. —№ 17. — 1937.
Бобита М. Лурдські таинства //Міссійный Календарь. — 1935. — С. 77—80.
Бобита М. Як то — ви то не знаете'' //М. К, 1936. — С. 70—71.
Бобита М. Смутні правды //М. К., 1937 - С 100—111.
Бобита М. Розкол схизмы давно і теперь //М. К., 1938. — С. 78—79.
Бобита М. Плоды темноты //М К., 1939. — С. 65—67.
Бобита М. Слезы Божой Матери //М. К., 1940. — С. 78—85.
Бобита М. В світлі историчной правды //М. К., 1940. — С. 108—111.
Бобита М. Любов за любов //М. К., 1941. — С. 59—63.
Бобита М. Люби свое и себе //М. К., 1942. - С. 87—91.
Бобита М. На многая літа Владыка //М. К., 1943. — С. 36—40.
[1] Szeghalmy Gyula. Felvidék.- Budapest 1940. // Személyi adattár. - 18 old.
[2] Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. - Ч.8-9.- 1929.- С.227-228.
[3] Душпастырь. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. - Ч.11-12. 1933. С.318-319.
[4] Миссійный вѣстник. Число 1.- 1934.-С.37.
[5]Душпастырь. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. - Ч.9-10. 1934. С.193, 199.
[6] Архів Ужгородської Духовної академії (АУжДА). Подяка управителя державної школи № 416/37 у с.Горінчово.
[7] о.Ласло Пушкаш.Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа.- Львів, 2001.- С.15; Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.6-8.-1938.- С.126.
[8] Жм. Золотой священникъ//Русское Слово. Независимая политическая газета. № 23.-25 марта 1942 гю-С.3.
[9] Архів Ужгородської Духовної академії (АУжДА).Эпархыальне призначення о.Миколи Бобыти.
[10] Bendász István. Öt év a szögesdrót mögött.- Abaliget, 2000.- 98 és 192old.
[11] Звѣт гр..кат.учит. семінаріѣ д.вѣвчат в Ужгородѣ. 1932-1933. С.6.
[12] Архів Ужгородської Духовної академії (АУжДА). Виписка з наказу № 63.
Немає коментарів:
Дописати коментар